Історична довідка
Історична довідка
Новогуйвинської селищної територіальної громади
До складу Новогуйвинської селищної територіальної громади входять 24 населені пункти, з яких 3 селища міського типу та 21 село, а саме: смт Новогуйвинське, смт Озерне, смт Гуйва, с. Вертокиївка, с. Вишневе, с. Волиця, с. Гай, с. Глибочок, с. Головенка, с. Городище, с. Двірець, с. Залізня, с. Іванківці, с. Крути, с. Озерянка, с. Павленківка, с. Пряжів, с. Ріжки, с.Роздольне, с. Руднє-Городище, с. Ставецьке, с. Сінгури, с. Соснівка, с. Троянів.
Новогуйвинська селищна територіальна громада створена унаслідок приєднання до Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області семи сільських рад цього ж району, а саме: Вертокиївської, Глибочанської, Головенської, Озерянківської, Руднє-Городищенської, Сінгурівської та Троянівською, відповідно до Перспективного плану формування територій громад Житомирської області, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2020 року № 481-р, та Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування окремих питань організації та діяльності органів місцевого самоврядування і районних державних адміністрацій» від 17 листопада 2020 року № 1009-IX.
Новогуйвинську територіальну громаду очолює секретар Ловинюк Олександр Геннадійович.
Адміністративний центр громади смт Новогуйвинське.
За результатами місцевих виборів 25 жовтня 2020 року до Новогуйвинської селищної ради обрано 26 депутатів: від Політичної партії «Пропозиція» - 3 депутати, від Політичної партії «Європейська солідарність» - 3 депутати, від Політичної партії «За майбутнє» - 3 депутати, від Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» - 3 депутати, від Політичної партії «Слуга народу» - 3 депутати, від Політичної партії «Опозиційна платформа – за життя» - 3 депутати, від Політичної партії «Сила і честь» - 4 депутати, від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» - 5 депутатів.
До складу виконавчого комітету селищної ради входить 39 членів виконкому, серед яких 10 старост.
Теперішня територія Новогуйвинської селищної територіальної громади складає 435.5 км2 , кількість населених пунктів – 24, чисельність населення – 23 741 особи (міське населення: 12 626; сільське населення: 11 115).
На території громади працює 2 гімназії, 8 загальноосвітніх шкіл та 10 закладів дошкільної освіти, а також 1 лікарня, 1 – центр первинної медико-санітарної допомоги, 5 амбулаторій загальної практики-сімейної медицини, 5 ФАПів, 4 фельдшерських пункти, 10 будинків культури та клубів, 13 бібліотек, Публічна бібліотека, 2 музичні школи, Інклюзивно-ресурсний центр, Центр культури та творчості, дитячо-юнацька спортивна школа, Центр надання адміністративних послуг, Центр надання соціальний послуг, 4 комунальних підприємства.
Новогуйвинська селищна територіальна громада розташована у Житомирській області, межує із обласним центром – містом Житомир. Відстань від Житомира до смт Новогуйвинське (адміністративний центр громади) становить 9,5 кілометрів. Відстань від смт. Новогуйвинське до міста Києва (столиці України) становить 149,4 кілометри. Через територію громади проходить автошлях Житомир-Бердичів та залізнична станція Пряжів.
Селище міського типу Новогуйвинське - розпочало свою історію з довоєнних часів, тут до Другої світової війни знаходились військові частини з ремонтно-механічною базою. Площа населеного пункту – 60,2 га.
Основним виробничим підприємством сьогодення на території містечка став Житомирський ремонтно-механічний (бронетанковий) завод, який є одним із найкращим серед споріднених підприємств в Україні. Тут, окрім бронетехніки, почали виробляти товари народного вжитку.
Завдяки заводу виникло селище Новогуйвинське. Тут заново були збудовані не лише об’єкти промислового призначення, а й увесь житлово-побутовий масив та навчально-виховні заклади. Інтенсивна забудова селища розпочалася у 1967 році. Відтоді і до цього часу було зведено 30 багатоповерхових житлових будинків, готель, школа, басейн, два дитсадки, 7 магазинів, адмінбудинок, в якому розмістилися селищна рада, відділення зв’язку, будинок побуту, кімната реєстрації шлюбів, аптека, медпункт та інші громадські і комерційні заклади. На території самого ремонтного заводу було заново зведено 5 цехів, гараж, склади, очисні споруди, котельня, насосна станція, заводоуправління тощо. Красивою традицією минулих літ, залишилась на даному підприємстві традиція вітати та зустрічати своїх славних трударів з новим робочим днем мелодійним заводським гудком. Тут діє музей „Бойової і трудової слави”, біля нього було встановлено пам’ятник Т.Г. Шевченку.
На честь загиблих у війні 1941-1945 років танкістів у селищі встановлено меморіал у вигляді танку, а в 2010 році встановлено одинадцять стел з іменами воїнів земляків.
Про селище Новогуйвинське, можна сказати словами славного земляка Олеся Коляди ( який багато віршів та пісень присвятив смт. Новогуйвинську):
Є на березі річки містечко,
Де ще й досі лунають гудки.
Там зустрінуться люди сердечні,
їх ніколи не старять роки
Віковічні дуби над рікою шумлять,
як словами красу передати?
Тут пісні солов’їні в дібровах звучать,
Тут привітно запросять до хати.
Селище міського типу Озерне - військове містечко, входить до складу Новогуйвинської селищної ради. Розташоване за 14 км від районного і обласного центру та залізничної станції Житомир. Площа населеного пункту - 156,6 га, населення – 5728 чол. Староста – Вівденко Олександр Олександрович.
До 1959 р. селища як такого не існувало. Перші будівлі з’явилися у 1935 році: гарнізонний Будинок офіцерів, санчастина, школа, три казарми, їдальня. Поряд з цими спорудами будувався аеродром.
Військове поселення спочатку відносилося до села Скоморохи, яке розташовувалося неподалік. Військова частина була підпорядкована гарнізону, що дислокувався к селищі Гуйва. Під час Другої світової війни цей військовий гарнізон був вщент зруйнований. Після її завершення розпочалося інтенсивне будівництво нового військового містечка, яке у 1959 році отримало назву Озерне.
На території селища розташовані аеродром, відділення зв’язку, телеграф, ощадбанк, аптеки, кафе, ринок, готель, амбулаторія, будинок побуту, їдальня, лазня, гімназія.
У гімназії створено музей „Бойової і трудової слави”, є спортивний зал, бібліотека.
На честь загиблих у Другій світовій війні пілотів встановлено меморіал у вигляді літака та алеї Слави.
Селище міського типу Гуйва - входить до складу Новогуйвинської селищної ради. Розташоване за 4 км від районного і обласного центру та залізничної станції Житомир. Площа населеного пункту - 241.5 га. Населення – 1582 чол. Староста – Гончаренко Зоя Григорівна.
Під час Другої світової війни в районі смт. Гуйва точились жорстокі бої, в тих боях приймали участь не тільки мешканці нашого району та українці, а й грузини, казахи, та багато воїнів інших національностей.
У селищі Гуйва збереглася історична споруда з часів Другої світової війни під назвою Ставка Гіммлера Геґевальд (нім. "Заповідний ліс").
Командний пункт «Заповідний ліс» площею близько 1,2 тис. кв. м будували з 10 жовтня 1941 року по 1 липня 1942 року радянські військовополонені під наглядом есесівців. Усіх жителів сіл, розташованих поблизу будівництва, виселили, а резиденцію відгородили від зовнішнього світу трьома тисячами метрів колючого дроту. Територія ставки була ретельно замаскована зеленими насадженнями. У двоповерховій будівлі розмістився штаб військового керівництва. Два залізобетонні наземні бункери (типу Regelbau 101) з товстими триметровими стінами, поєднувалися між собою підземним тунелем. Зверху споруди вкриті значним шаром спеціальної гуми. Над об'єктом було розтягнуто маскувальну сітку і споруджено фальшивий дах. На фотографії з повітря все це виглядало як звичайний будинок. Таким способом німці хотіли убезпечити ставку від можливого знищення радянською авіацією або артилерією.
На території селища працює відділення зв’язку, аптека, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини.
На протязі останніх років в селищі побудовано багато нових жилих будинків, селище розростається.
Прикрасою селища є річка Гуйва з її мальовничими берегами та схилами, яка протікає по території селища.
Село Глибочок Новогуйвинської селищної ради - розташоване за 45 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир, поряд розташоване село Крути. Населення – 570 чол., с. Глибочок населення - с. Крути населення – 121 чол. Староста села - Люлька Валерій Петрович.
Село засноване у 1921 році, а відоме з 1650 року. У селі є школа І-ІІ ступенів, будинок культури із залом на 350 місць, бібліотека, медпункт, відділення зв'язку.
На території села виявлено поселення та кургани доби бронзи.
Село Головенка Новогуйвинської селищної ради - Розташоване на правому березі річки Гнилоп'ять між селами Волиця та Залізня. Площа - 0,86 км², Населення – 614 чол., с. Залізня - 177 чол. Староста села - Аврамчук Олександр Олександрович.
Сучасний етап розвитку села почався у 90-х роках ХХ століття, після того як поряд з Головенкою розпочали будівництво житла для переселенців з зони відчуження внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Між селами Головенка та Залізня побудовано близько 200 цегляних будинків для переселенців з сіл Лозниця, Розсохівське та Ганнівка Народицького району Житомирської області, про що на в'їзді до села встановлено відповідний знак. У 1990—1991 рр. новозбудоване поселення почали заселяти. З того часу історичну Головенку почали називати Старою Головенкою, а новозбудоване селище — Головенкою, хоча фактично вони є двома частинами єдиного населеного пункту, які розділяє невеличка лісосмуга та струмок.
До Другої світової війни село мало назву Головинка. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932—1933.
Натепер в с. Головенка набуло розвитку свинарство. У 2012 р. на базі колишніх колгоспних ферм розпочала діяльність ферма-репродуктор ТОВ «Екогенетікс», яка вирощує поросят англійської селекції.
Село Троянів Новогуйвинської селищної ради - його околиці завдяки мальовничим краєвидам та виходам на поверхню гірських порід справедливо навивають малою Швейцарією Житомирщини. Розташоване село за 25 км від Житомира та за 10 км від залізничної станції Кодня. Площа - 5,68 км², населення — 1860 чоловік. Поряд розташоване село Ставецьке з населенням – 55 чоловік. Староста села - Білеуш Микола Іванович.
У 1923—1957 рр. Троянів був районним центром у складі Житомирської округи Волинської губернії, пізніше (з 1937 р.) — Житомирської області.
В 1932—1933 роках село пережило голод. Так, за даними Книги реєстрації актів цивільного стану Державного архіву Житомирської області, впродовж цих років у селі померло 134 людини, імена яких відомі.
За часів радянської доби у селі знаходилось два колгоспи «Комінтерн» та «Більшовик», пізніше об'єднані в один колгосп «Більшовик», який у 1963 році перейменований у «Світанок», молокоохолоджувальний завод, деревообробний завод з гончарнею, хлібозавод, кондитерський та м'ясопереробний цехи сільського споживчого товариства, лісництво, а нижче села на р. Гнилоп'ять — гідроелектростанція (на теперішній час відновлена і функціонує), три загальноосвітні школи, музична школа, кілька великих магазинів, кафе-чайна, дільнична лікарня та поліклініка, ветиринарна лікарня, будинок культури, кінотеатр, поштове відділення.
На сьогоднішній день в селі розміщенна школа І-ІІІ ступенів, магазини, кафе, ДНЗ «Берізка», будинок культури, бібліотека, Свято-Михайлівська церква, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, поліклінічне відділення лікарні.
Село Сінгури Новогуйвинської селищної ради - розташоване за 11 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир, на автошляху Вінниця — Могилів Подільський. Площа - 3,454 км², населення – 1737 чоловік. Поряд з Сінгурами розташовані села Двірець з населенням – 534 чол. та Вишневе з населенням – 131 чол. Староста села – Шикера Олег Іванович.
Існує аматорська легенда: територія, де зараз розташоване село, належала польському графу Гурі. Там же проживав його син. Він був дуже заможний і перед смертю всі свої скарби заховав неподалік свого маєтку — у лісах. Всіх, хто брав у цьому участь також було поховано на тому ж місці. Із тих часів селище назвали СинГури. В місцевих жителів існує інша легенда. У володаря земель був син — звали його Гурі, в 16 років він втопився в місцевому ставку, от в честь його батько і назвав село Син Гурі.
Документальна згадка під назвою Сингури була 16 квітня 1665 року, в заяві старости Житомирського Яна-Остафія Тишкевича про те, що отриманий ним по заставі маєток Сингури, придбаний у невістки Олени Воронич.
У 1746 році на кошти прихожан в селі була побудована церква Воздвиження честного Хреста. Пізніше з'явилась церковно-приходська школа.
У 1928 році чотири класну школу переведено у будинок Бубнової — садибі першої чверті ХІХ ст, а згодом школа стала семирічною. Церкву зруйнували, а на її місці влаштували склад. Із дерев’яного матеріалу церкви було побудовано амбар склад для зерна і у зовсім іншій стороні села. І досі можна бачити намальовані ліки святих на дошках з церкви.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932—1933. За даними Державного архіву Житомирської області, під час голодомору померло 89 чоловік. На фронт пішло 227 жителів села, 120 з них загинуло. Під час окупації німецькі солдати влаштували в приміщенні школи стайню. Село звільнене від німців 31 грудня 1943 року.
У 1957, 1959 та 1962 роках на братських могилах встановлено пам'ятники: могила поблизу школи (23 чол.), також — дві на кладовищі (13 чол. та 126 чол.) та на околиці села (44 чол.).
У 1974 році поблизу районного Будинку культури встановлено пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули.
У 1978 році збудовано нове приміщення школи. У Сінгурах працює загальноосвітня школа І — ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад «Дивограй», музична школа, бібліотека, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, перукарня, магазини, кафе, поштове відділення.
На місті розібраного радянською владою храму, тепер новий Свято-Хрестовоздвиженський храм ПЦУ — від 2 лютого 2019 року. Навесні 2014 року були освячені дзвони.
В 1992 році при Будинку культури Машковським М. В. створено вокально-інструментальний ансамбль «Джерела». Також тут працює народний хор та хореографічний колектив «Посмішка».
З 2000 року в селі запрацював цех по переробці м'яса, відомий як «Сінгурівські ковбаси».
В будівлі парового млина, що зберігся, відкрито ресторан.
Вирощують зернові культури, цукрові буряки, картоплю, овочі. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.
Село Руднє-Городище Новогуйвинської селищної ради - розташоване на березі річки Гнилоп’яті, притоки Тетерева; за 30 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир, площа - 2,511 км², Населення – 471 чол., поряд розташовані села Гай населення – 267 чол.,Соснівка населення – 195 чол, Роздольне населення – 20 чол. Староста - Рисіч Олександр Миколайович.
Колишня назва села Рудня. У 1906 році село було перейменоване на Рудня-Гордище.
Тут працює школа І-ІІ ступенів, клуб, дві бібліотеки, фельдшерсько-акушерський пункт.
Село Пряжів Новогуйвинської селищної ради - розташоване в зоні лісостепу. Межує з сусідніми населеними пунктами. На півночі з смт. Новогуйвинське, на сході з смт. Озерне, на південному заході з селом Сінгури, на північному заході з смт. Гуйва. Через село протікає річка Коденка і на північній околиці впадає в річку Гуйва. Площа – 0,107 км², Населення - 1060 чол. Поряд позташоване село Волиця населення якого – 405 чол. Староста - Давидовський Юрій Францович.
Люди в околицях села жили майже безперервно з часів Трипілля. В селі виявлено поселення ІІІ тис. до н. е. (трипілля), ряд поселень І тис. до н. е., поселення ІІ-V ст. н. е., VII-ХІІ ст., XVI—XVIII ст. та XVIII—XIX ст.
Згадується 1545 року у Ревізії Житомирського замку під назвою Прєжов.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932—1933. Органами НКВС безпідставно було заарештовано та позбавлено волі на різні терміни 18 мешканців села, з яких 8 осіб розстріляно. Нині всі постраждалі під час сталінських репресій реабілітовані і їхні імена відомі.
У сучасному Пряжеві побудовано школу І-ІІ ступенів, церкву, поштове відділення, дошкільний заклад освіти, магазини, клуб, ФАП.
Село Озерянка Новогуйвинської селищної ради - розташоване за 25 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир. За Зкм від села Озерянка проходить автомобільна магістраль Житомир- Вінниця. За 5 км від села знаходиться Зарічанське лісництво, у лісі можна побачити багато різноманітних тварин. Площа - 2,581 км², Населення – 576 чол. Поруч розташовані села Ріжки з населенням – 164 чол. та Павленківка з населенням – 66 чол. Через село Павленківка проходить залізнична колія. Староста - Лихотворик Наталія Тимофіївна.
Сучасна назва села - Озерянка. Походить назва села від великої кількості озер та боліт, яких дуже багато у селі та навколо нього. Архівних даних про виникнення села Озерянка немає. Однак з переказів, які і досі розповідають старожили села, можна сказати наступне.
Перше поселення на землях Озерянки виникло після нападу татаро- монгольських орд, коли Київська Русь була розгромлена Батиєм. Тікаючи від нашестя татар місцеве населення шукало захисту серед дрімучих лісів та боліт, які були віддалені від просторих степів та водних шляхів. В другій половині XIII століття виникло селище Озерянка. Люди розкорчовували ліси, будували невибагливі хатки, обробляли землю, займалися скотарством.
Відразу після революції почалася боротьба з вірою православною: руйнувалися храми, розстрілювалися священики, за засилалися табори. В Великій Татарнівці перша церква була збудована в 1747 році, це Михайлівська церква. Жителі села Ружок також були парафіянами цієї церкви. Церква обслуговувала близько 2000-чі віруючих і мала 50 десятин землі. Християнські храми будувалися на місцях з позитивною енергетикою, в селі це найкраще місце.
У 1919 році в панському будинку була заснована школа, а в попівському - хата-читальня (потім сільбуд). У 1968 році на кошти колгоспу імені Куйбишева в селі було завершено будівництво школи на 320 місць. У школі навчались діти з сіл: Озерянка, Ружки, Павленківка та Ставецьке.
7 липня 1941 року фашисти окупували село. На території Великої Татарнівки загарбники вирішили створити колонію Райхштрой, тому місцеве населення почали виселяти на Дніпропетровщину, а в їх будинках почали оселятися німці. Звісно, що в період Другої світової війни школа не працювала. Шкільні книги були спалені, а вчителі були насильно вивезені до Німеччини.
У селі Озерянка 8 січня 1977 року був створений ансамбль «Юність». У селі було кілька ентузіастів естради. Вони здебільшого виступали на весіллях, танцях, саме з них згортували основу ансамблю. Юних підтримали члени правління, депутати сільської Ради. При їх сприянні закуплено необхідні музичні інструменти, був збудований Будинок культури з залом на 500 місць та бібліотекою.
Збудовано ще два промислових центри - це сирова база «Озеряночка» (1998) та крупів завод (2001). В селі є школа, ФАП, клуб, магазин, дошкільний заклад освіти «Озеряночка».
Село Вертокиївка Новогуйвинської селищної ради - розташоване за 30 км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир. Площа - 1,45 км2. Населення – 756 чол. Поряд с селом розташовані села Городище з населенням – 212 чол. та Іванківці з населенням – 489 чол. Староста – Гурківська Валентина Броніславівна.
Село засноване у 1906 році. Чарує жителів своїми краєвидами.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932—1933.
В центрі села на підвищенні знаходиться дерев'яна Свято-Миколаївська церква 1914 року побудови на місці більш давньої церкви, орієнтовно 1720-тих років закладення, що згоріла в вогні. Представляє собою типову волинську школу сакральної архітектури — тризубна, двоверха, із діючою дзвіницею в бабинці. Оточена віковими ясенями. Рядом с селом находятся остатки поселения XII-XIII вв.
Сучасна Вертокиївка має великий заклад освіти І-ІІІ ступенів, амбулаторію загальної практики сімейної медицини, дошкільний заклад освіти «Малятко», магазини, клуб.
ТОВ «Вертокиївка Хміль» с. Вертокиївка, яке займається вирощуванням пряних, ароматних і лікарських культур, ТОВ «Вертокиївка» - вирощує зернові та технічні культури, ТОВ «Вертокиївка» - вирощування сільськогосподарської продукції.
